Зміни очима небайдужих
Україні офіційно мешкають близько 400 тис. іноземців, які тут працюють, сплачують податки та інвестують в національну економіку. Кожен із них має власний погляд на те, чим була Україна, чим вона є та чим може стати в майбутньому.
НВ запитав чотирьох іноземців, котрі давно мешкають, в Україні, як змінилася країна за роки незалежності.
Американський журналіст Брайан Боннер у 1990-ті шукав нових викликів для своєї професійної кар'єри, тому полишив Мішіесоту й переїхав до Києва. Студент теології з Ватикану.
Андрій Гундер, британець українського походження, цікавився історією України і став тут лідером потужної бізнесової асоціації.
Німецький бізнесмен Дітріх Трайс ще в 1990-ті повірив у перспективи української економіки.
А інвестбанкір Олена Кошарна з Канади надихнулася можливостями української технологічної індустрії на дуже ранньому етапі її розвитку. Кожен зі співрозмовників видання відповів на два запитання: якою була країна на момент їхнього приїзду та якою стала зараз.
"Україна — це країна з ризиками, але з величезним потенціалом” АНДРІЙ ГУНДЕР, президент Американської торговельної палати в Україні
— Якими були ваші враження від України, коли ви вперше сюди приїхали?
— У березні 1991-го, за п’ять місяців до проголошення незалежності, я вперше приїхав до України. У той час я навчався у Папському університеті Анджелікум у Римі. Це був також час повернення голови Української греко-католицької церкви кардинала Мирослава Івана Любачівського до України з-за кордону. Пам’ятаю, як отримав візу в радянському консульстві в Римі й сів на потяг до Львова. Я їхав 36 годин, спостерігаючи, як за вікном зеленіють Рим, мальовничі італійські міста, тогочасна Югославія. Моїм першим враженням, коли я прибув до Львова, було
певне здивування: після різнобарвного Риму мене зустріло сіре місто, з однотипними автомобілями — Жигулями та волгами, і порожніми полицями в магазинах. Мій такий собі Шевченків міф про Україну в рожевих кольорах, про “садок вишневий коло хати’ було вщент розвіяно реальністю. Мене вразило те, що не було видно жодної реклами, а також різниця між курсом валют — офіційний курс становив трохи більше як карбованець за долар, а на чорному ринку давали 25 карбованців. У моїй душі залишилося багато приємних вражень: у Львові звідусіль лунала солов’їна мова, яку я багато років вивчав за кордоном. Мова стрімко розвивалася — я чув багато нових слів. Церкви, особливо в Західній Україні, були заповнені людьми, а відкритість та гостинність українців стала однією з чеснот, якою я досі захоплююся. Але найбільше, що мене вразило, це очі людей, в яких була надія, що попереду величезні зміни. З наближенням розпаду Радянського Союзу, проголошення незалежності було неминучим. У Лондоні, де я народився, як і в усій тогочасній Європі, ми жили за залізною завісою, і мрією номер один для всіх діаспорян було побачити незалежну та могутню Україну.
— Якими є ваші враження від України зараз?
— Моя мрія здійснилася — я побачив незалежну, вільну та прекрасну Україну. 25 років тому я вирішив, що Україна — це та країна, в якій я хочу жити, працювати та докладати всіх зусиль для її розвитку та процвітання.
Звісно, протягом цих років романтичні враження 20-річного юнака про Україну стали більш прагматичними. Ще дуже багато роботи попереду, аби дійсно жити в такій країні, про яку я мріяв, коли вивчав її юнаком. Головне — це бути відкритими до прямих іноземних інвестицій. Адже чим більше висококласних інвестицій заходитиме в Україну, тим стрімкіше вона буде розвиватися та економічно сильнішою ставати, аби протистояти сусіду, який не хоче бачити існування нашої прекрасної та незалежної країни. В Україні поки що немає системної стратегії щодо включення представників діаспори до життєдіяльності країни. Я хотів би бачити більше діаспо-рян із різних країн світу, які успішно живуть, працюють та діляться найкращим міжнародним досвідом тут, в Україні. Моє життя показало, шо це можливо, хоча й не завжди легко. Нас із діаспори в Україні не так багато. Сподіваюся, цякількість лише зростатиме. Сьогодні, як і ЗО років тому, я натхненний прагненнями людей, які щодня віддано роблять Україну кращим місцем для життя та ведення бізнесу. Це постійна боротьба, з новими викликами, але й неймовірні можливості. Я щиро вітаю Україну з 30-ю річницею проголошення незалежності, вірю в неї, вірю в людей, вірю у світле майбутнє. Україна — це країна з ризиками. але з величезним потенціалом.
“Українців хвалять за винахідливість, IT-підприємництво та майстерність у програмуванні” ОЛЕНА КОШАРНА, засновниця та головний виконавчий директор Horizon Capital
— Якими були ваші враження від України, коли ви вперше сюди приїхали?
— Я вперше приїхала в Україну в 1993 році разом з моєю бабусею Оленою, на честь якої мене й назвали. Ми подорожували з Києва до Полтави, з Донецька до Кропивницького, зі Львова до Канева. Що мене найбільше вразило — це моя сім'я в Україні, з якою я познайомилася, коли вперше приїхала. Хоча це була наша перша зустріч, я відчувала себе так, ніби знаю все їхнє життя. їхнє тепло, щедрість, доброта, разом з їхньою рішучістю та стійкістю показують силу й характер українського народу та нації. Я часто кажу, що хоча народилася в Канаді, моя кров та ДНК на 100% українські. Я пишаюся тим, що я онука чотирьох людей, які пережили Голодомор, та родини, яка присвятила своє життя підтримці незалежності України. Під час тої поїздки мені пощастило усвідомити, що місія мого життя — робити внесок у розвиток і зростання України. Та подорож в Україну з бабусею в серпні 1993 року назавжди змінила хід мого життя. У грудні того ж року я переїхала в Україну, щоб приєднатися до технологічного фонду, а 27 років потому Україна продовжує залишатися моєю домівкою та пріоритетом моєї професійної діяльності.
— Якими є ваші враження від України зараз?
— Сьогодні мене найбільше щодня надихають в Україні талант, драйв, рішучість і відданість досконалості. які демонструє нове покоління. Ці молоді люди не мають спогадів та ностальгії за Радянським Союзом. їхня візія смілива та справді глобальна. Свобода та самовираження особистості є основоположними для їхньої самоідентичності. Це їхнє право від народження, яке ніхто не може забрати і за збереження якого вони борються. Завдяки новому поколінню ми побачили зростання нових захопливих секторів, таких як технологічний сектор, який збільшився з $ ПО млн у 2003 році до $ 5 млрд у 2020-му. Його зростання справді вражає і є візитівкою України. Скрізь, де я подорожую, по всьому світу, я бачу, як українців хвалять за винахідливість, ІТ-підприємництво та майстерність у програмуванні. Я
пишаюся тим, що Horizon Capital має під управлінням понад $ 1,1 млрд, які він залучив до України та регіону, і що сьогодні понад 80% інвестицій припадає на технологічний сектор. Це робить нашу компанію найбільшим інвестором у технологічні компанії з країні. Україна справді змінюється, і потрібно лише подивитися на нове покоління, щоб побачити це в дії.
“Люди не стали націоналістами: так, вони пишаються своїм корінням, але й відкриті до іноземців" ДІТРІХ ТРАЙС, директор компанії УІФК Агро
— Якими були ваші враження від України, коли ви вперше сюди приїхали?
— Мій перший візит до України був недовгим — я приїздив за короткостроковою програмою студентського обміну із зупинкою в Молдові в листопаді 1991 року. Це сталося невдовзі після розпаду Радянського Союзу та через три місяці після здобутгя Україною незалежності. Оскільки це був дуже короткий візит, я пам’ятаю хіба що сіре, але дуже гарне місто Київ. Згадую аеропорт — він був переповнений людьми, що там застрягли та чекали на можливість продовжити подорож кудись в інше місто. Другій візит відбувся влітку 1992 року. Тоді я провів кілька днів в Одесі. Згадується, як хтось, хто видався мені людиною кавказького походження, підійшов до мене та попросив сфотографувати його із сім'єю. Оскільки я не зрозумів його прохання, він сказав: “0, то ви іноземець”. А за кілька секунд додав: “Тепер ми. власне, теж іноземці". А ось третій мій візит до України був довшим. У середині 1990-х я приїхав у відрядження, котре тривало півроку. Цього разу я закохався в Україну, і в мене з’явилося бажання повернутися сюди. Наприкінці 1999 року я здійснив свій план і зрештою приїхав до України. Відтоді мешкаю в Києві.
— Якими є ваші враження від України зараз?
— Сьогоднішні враження схожі на ті. що були під час моєї першої подорожі. Це враження від зустрічі з гарними, дружніми, гостинними, відкритими людьми. Крім людей, важливим є враження від життєвих стандартів та інфраструктури. Між 1991 та 2000 роками зміни були мінімальними, тоді як після 2000-го країна швидко змінювалася, ставала кращою. Зростав рівень житія — принаймні у великих містах, які стали подібними до західних міст. Дуже сильно змінилося самоусвідомлення українців. У 1990-ті люди відчували себе пострадянським суспільством, а вже через покоління більшість із них має виразну українську ідентичність. Це робить країну ще більш симпатичною. Водночас люди не стали націоналістами: так. вони пишаються своїм корінням, але й відкриті до іноземців. На жаль, незалежність сьогодні в більшій небезпеці, ніж упродовж усіх років новітньої історії України. І цей ризик — не лише з боку зовнішніх агресорів. Корупція та слабка судова система руйнують країну зсередини. Метою України є побудова тісних зв'язків із Євросоюзом чи навіть членство у ньому. Уряд має докласти чималих зусиль, щоб досягнути цих стандартів. Але річ у тому, що самі українці вже досягли цих стандартів, причому' дуже давно. Виявляється, здобути незалежність набагато легше, ніж захистити її. Вітаю Україну із 30-річчям незалежності й бажаю енергії та мудрості цю незалежність зміцнити.
“На Україну потрібно дивитися, з історичної довгострокової перспективи” БРАЙАН БОННЕР, головний редактор Kyiv Post
— Якими були ваші враження від України, коли ви вперше сюди приїхали?
— Динамічна, захоплива, проблемна, дружня і з дефіцитом верховенства права — такою я побачив Україну, коли вперше приїхав сюди з Америки в серпні 1996 року. У мене на той час було малодосвіду в туризмі та подорожах, тому все, що я побачив в Україні, надзвичайно мене захопило. Я приїхав у рамках програми журналістського обміну, відвідав Київ, Харків та Одесу. Досі підтримую контакти з кількома своїми друзями з тих часів. Вони дали мені багато важливих життєвих уроків. Та й тодішні українські журналісти навчили мене багатьом речам. 1990-ті — складні часи для України. В обігу був карбованець. Люди торгували всім, чим тільки можна, щоб заробити собі на їжу. То була сумна картина. Чому все виглядало сумно? Через несправедливість, відсутність можливостей для розвитку, зростання олігархічного класу'. Та моїм найбільшим відкриттям, крім друзів в Україні, була газета Kyiv Post. Ще тоді вона стала мені важливим помічником у всіх справах.
— Якими є ваші враження від України зараз?
— Україна дуже сильно змінилася на краще з тих часів. Її просто неможливо впізнати, якщо порівнювати з тим суспільством, тією нацією, яку я побачив 25 років тому. Дві революції та нинішня війна продемонстрували надихаюче бажання українців боротися за свою націю. Та й економічна ситуація значно поліпшилася. Щоправда, деякі проблеми лишаються — це й олігархи, і відсутність верховенства права, і бідність. Усі вони мають своє коріння в 1990-х і тих рішеннях, що приймалися тоді. Усі ці проблеми й досі визначають те, чим живе Україна, на жаль. На Україну потрібно дивитися з історичної, довгострокової перспективи, щоб оцінити її прогрес. Але й, звісно, слід враховувати трагічні глави української історії з минулого. Хай там що, я досі цілком опираюся на Kyiv Post, чого б це не стосувалося.
